«Я все життя тобі віддам, моя єдина Україно!»
«Я все життя тобі віддам, моя єдина Україно!» – під такою назвою 29 жовтня у Сенчанській публічній бібліотеці Сенчанської громади відбувся захід, присвячений 87 річниці від дня народження Лідії Ларіонівни Гук (28.10.1938 – 14.07.2011) – борчині за незалежність України у ХХ столітті, поетесі, екологині-правозахисниці, політичному в’язню радянського режиму, діячці Української Гельсінської групи та Народного Руху України.
Лідія походила з козацького роду Чуб. Дитинство її минуло у важкі післявоєнні роки: разом із дітьми збирала колоски й качани, щоб вижити, поки мати працювала в колгоспі. Попри злидні, Лідія закінчила школу у 1957 році й працювала на птахофермі.
У 1960 році вступила на санітарно-гігієнічний факультет Київського медичного інституту, де долучилася до кола національно свідомої молоді. Активно відстоювала право на викладання українською мовою, підтримувала політичних в’язнів, підписавши звернення на захист студента Ярослава Геврича.
Була однією з організаторів студентського колядницького гурту, який відроджував українські традиції та зібрав кошти на пам’ятник Василеві Симоненку. Брала участь у неформальних вшануваннях Тараса Шевченка, підтримувала зв’язки з діячами руху шістдесятників і поширювала літературу самвидаву.
Вийшла заміж за Василя Гука, сина репресованого Мусія Гука з Черкащини. Чоловік суттєво вплинув на формування її світогляду, допоміг усвідомити злочинну суть радянської системи. У спогадах Лідія згадувала, що саме з ним уперше відкрито виступила проти культу Сталіна.
Подружжя виховало двох дітей: сина Ярослава (1966 р. н.), випускника КПІ та університету в Бостоні, який працює в Канаді, та доньку Ярославу (1978 р. н.), історика-правознавця, магістра психології.
У 1967 році Лідію Гук направили працювати санітарним лікарем у Скадовську санепідемстанцію. Вона послідовно відстоювала українську мову – всі документи вела українською, що часто викликало конфлікти з керівництвом.
У Скадовську її оселя стала осередком українського духу: тут бували шістдесятники – В’ячеслав Чорновіл, Атена Пашко, Оксана Мешко, Олесь Сергієнко, Леопольд Ященко, Юрій Бадзьо та інші. Вони жартома створили «Скадовську народну республіку» з власним синьо-жовтим прапором і стінгазетою. У домі Гук проходили літературні вечори, де читали Шевченка, Симоненка, Костенко, Драча.
На початку 1972 року в Україні прокотилася хвиля масових арештів дисидентів – так званий «генеральний погром». Операція КДБ під назвою «Блок» стала наймасштабнішою акцією проти українського руху опору. Після арешту у Чопі члена «Спілки української молоді» Ярослава Добоша радянська влада звинуватила українських інтелігентів у «зв’язках із закордонними націоналістами». Було заарештовано провідних шістдесятників: Василя Стуса, Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюбу, Надію Світличну, Ігоря Калинця та багатьох інших. Майже всіх засудили до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.
Ця каральна кампанія фактично придушила рух шістдесятників, але водночас стала основою нового етапу боротьби за українську незалежність. У цей період під репресії КДБ потрапила і Лідія Гук. Після смерті чоловіка Василя та на тлі масових арештів української інтелігенції у 1972 році Лідія Гук стала об’єктом переслідувань КГБ: у її помешканні провели обшук, вилучили самвидав, записи та вірші, викликали на допити знайомих. Вона подавала скарги до прокуратури УРСР, ЦК КПУ та райкому КПСС, відстоюючи українську культуру та права заарештованої інтелігенції.
У лютому 1973 року Херсонський обласний суд засудив Лідію Гук до 1 року ув’язнення у таборі загального режиму, вирок залишив у силі Верховний суд УРСР. Вона відбувала покарання у Дніпродзержинську, у зоні біля доменних печей. Звільнена у вересні 1973 року за 2,5 місяці до кінця терміну. Спершу не могла знайти роботу, пізніше працювала лікарем-методистом районної лікарні. У 1974 році повернулася до санепідемстанції завдяки клопотанню профспілкових зборів.
У серпні 1975 року Лідія Гук долучилася до правозахисної діяльності в рамках Української Гельсінської групи (УГГ), створеної для контролю за виконанням Гельсінських угод і захисту прав людини в Україні. Вона поширювала самвидав та приймала у своєму помешканні друзів-шістдесятників, за що знову зазнавала переслідувань КГБ.
У 1977 році Лідія займалася екологічною діяльністю: дослідила наслідки вирощування рису з отрутохімікатами у Джарилгацькій затоці та опублікувала результати у пресі, що спричинило громадську реакцію. У 1988 році за її ініціативи створено Екологічне товариство «Джарилгач», а наприкінці 1980-х вирощування рису за старою технологією в регіоні було заборонене.
11 серпня 1989 року Херсонський облсуд реабілітував Лідію Гук, скасувавши вирок і постанову ВРУ, справу припинено за відсутністю складу злочину.
З 1989 року Лідія Гук активно долучилася до боротьби за відновлення незалежності України. Вона брала участь у створенні Народного Руху України (НРУ), була делегатом Установчого з’їзду НРУ та очолювала Скадовську районну організацію партії.
Лідія активно працювала у «Союзі українок», очолювала районний осередок Суспільної служби України, організовувала допомогу дітям-сиротам та пенсіонерам, реалізовувала проекти «Добрий самарянин» та різдвяні канікули для дітей у західних областях. Вела екологічну діяльність, опікувалася постраждалими від Чорнобиля, сприяла будівництву храму УАПЦ у Скадовську.
В інтерв’ю Василю Овсієнку Лідія згадувала про активну участь видатних діячів шістдесятників, зокрема В’ячеслава Чорновола та Оксану Мешко, які відвідували Скадовськ і допомагали вихованню української свідомості у місцевої молоді.
Лідія Гук – талановита поетеса. У 2002 році вийшла її збірка поезій «Серце моє – Україна. Поезії» (видавництво «Літературна агенція «Піраміда»). У вірші «Московський шовініст» (часопис «Зона», ч.4, 1993) авторка висловлювала протест проти насильства і русифікації, закликаючи до свободи України:
«…Та волі ми не віддамо –
Хай щастя світить нашим дітям».
Померла Лідія Гук 14 липня 2011 року у Скадовську…
Присутні на заході у Сенчанській публічній бібліотеці переглянули фотоматеріали з сімейного архіву, люб’язно надані директору бібліотеки Людмилі Пересаді Тетяною Іванівною Кучею, двоюрідною племінницею поетеси та двоюрідною сестрою Вірою Кузьмівною Гладун.
Теплими спогадами про Лідію Ларіонівну поділилася її товаришка юності Марія Олексіївна Московець: «Я вже працювала після інституту, читала лекції в клубі, куди приходила й Ліда, яка на той час уже відпрацювала в колгоспі два роки, щоб вступити до вишу. Пам’ятаю, як дорогою додому вона читала мені свої перші вірші. Разом співали в хорі. Вольова була дівчина, справедлива і красива».
До глибини серця розчулили спогади двоюрідної сестри Віри Кузьмівни Гладун: «Родина була велика і дружня. У Ліди була рідна сестра Галя, а двоюрідних – багато. Але ми вважали, що всі ми – рідні. З болем прийняли звістку про арешт Ліди в 1973 році. Люди в селі почали відвертатися від нас, але ми все пережили. А наша Лідуся вистояла! У неї була надзвичайна сила волі. Важко усвідомлювати, що нашої дорогої сестрички вже 14 років немає з нами, але вона назавжди залишиться в моєму серці».
В бібліотеці була оформлена тематична виставка «Слово, що не скорилося: література шістдесятників».
Ця подія нагадує нам, як важливо берегти пам’ять про тих, хто прославив наш край, і цінувати свою культуру. Жителі села Сенча гордяться тим, що саме тут народилася Лідія Гук – людина, чиє життя стало символом боротьби за свободу, справедливість та незалежність України. Її мужність, активна громадянська позиція та поетичне слово залишаються прикладом для сучасників. Повертаючи з забуття імена тих, хто віддав своє життя і талант на служіння Україні, ми виконуємо спільний обов’язок перед історією та майбутнім. Нехай пам'ять про Лідію Гук живе у серцях сенчан, надихає та додає сили у вірі в Україну – вільну, незалежну і духовно багату.
У 2024 році, в рамках Закону про деколонізацію топонімії, за ініціативи Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області та завдяки пропозиції Олега Пустовгара, представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області, вулицю в селі Сенча, яка раніше носила назву Партизанська, перейменовано на честь Лідії Гук. Щиро дякуємо Олегу Миколайовичу за збереження та вшанування пам’яті нашої видатної землячки.
Леонора Савченко, начальник відділу культури
і туризму Сенчанської громади.
Джерела:
1. Овсієнко В. Гук Лідія Ларіонівна // Віртуальний музей Дисидентський рух в Україні. Режим доступу: museum.khpg.org
2. Овсієнко В. Гук Лідія Ларіонівна // Енциклопедія сучасної України Режим доступу: esu.com.ua
3. Овсієнко В. Інтервю з Лідією Гук // Інтернет-видання Інтерв’ю з України Режим доступу: rozmova.wordpress.com
